Трагічна історія та світле майбутнє України: уроки від лауреатів Нобелівської премії
Оголошення Нобелівської премії з економіки 2024 року, присудженої Дарону Аджемоглу, Саймону Джонсону та Джеймсу А. Робінсону за їхнє "дослідження механізмів формування інститутів та їх впливу на процвітання", стало справжньою сенсацією в українських медіа та соціальних мережах.
Причини цього явища досить очевидні — проблема тісно пов'язана з реаліями України. Після Революції Гідності 2014 року питання значення інститутів для економічного прогресу України обговорювалося чи не всіма. З цього підходу, зокрема, випливає необхідність створення окремої системи антикорупційних заходів або проведення реформ у сфері корпоративного управління державних підприємств. У вже наявних матеріалах українських медіа детально висвітлюється як теоретичний внесок авторів, так і можливі шляхи його реалізації на практиці в Україні. Ми пропонуємо розглянути, які висновки є критично важливими для економічного та політичного розвитку України, використовуючи аналітичні інструменти нобелівських лауреатів та досліджуючи економічну історію країни.
Як в Україні, так і у світі, коли починають пояснювати, за що саме цей колектив авторів отримав премію з економіки, насамперед згадують дві статті: The colonial origins of comparative development: An empirical investigation (2000) та Reversal of fortune: Geography and institutions in the making of the modern world income distribution (2002). У першій статті пояснюється, чим могла бути зумовлена різниця в рівні сучасного розвитку держав, які колись були колоніями. Не вдаючись у деталі того, як було запропоновано та використано інструментальну змінну у вигляді рівня смертності перших поселенців, зазначимо лише, що саме в цій статті вперше використано поняття екстрактивних інститутів (екстрактивні економічні інститути -- це інститути, які мають протилежні властивості, тобто спрямовані на те, щоб відбирати доходи й блага в однієї групи людей на користь іншої). На територіях, де поселенцям із Європи було важко прижитися, вони засновували інститути, що були покликані "вичавити" максимально можливу кількість ресурсів для метрополії.
Погляньмо, як наша країна вписується в цей контекст. Територія сучасної України впродовж століть була розділена між різними державами Східної Європи. З одного боку, як у випадку з росіянами, так і з нашими західними сусідами "колоністам" не доводилося перепливати через океан і мати справу з невідомими хворобами, а з іншого -- Україна була багатою на важливі ресурси -- сприятливі для ведення сільського господарства землі та потрібні для індустріалізації вугілля, руди та згодом нафту / газ. Це сприяло побудові екстрактивних інститутів на теренах України, що підтверджується історичною підозрілістю / ворожістю українців до будь-яких представників влади.
У іншій відомій статті авторів "Reversal of Fortune: Geography and Institutions in the Making of the Modern World Income Distribution" стверджується, що екстрактивні інститути, закладені колонізаторами в країнах, які були заможними 500 років тому (оцінюваними за щільністю населення та рівнем урбанізації), призвели до зниження інвестиційної привабливості цих країн, що, своєю чергою, перешкоджало їм отримати вигоду від індустріалізації і в результаті зробило їх відносно біднішими. Хоча Україна, багата на ресурси, і не була "урбанізованою" 500 років тому, на відміну від південноамериканських колоній європейців, можна зазначити, що Київ на початку XIII століття був одним з найбільших міст феодальної Європи з населенням близько 50 тисяч осіб. Серед скандинавських народів територію Русі називали Гардарикі (давньоскан. і ісл. Garðaríki, Garðaveldi, швед.), що в перекладі означає "країна міст", вказуючи на здатність цих земель підтримувати значну кількість мешканців, навіть за середньовічними мірками. Проте така концентрація ресурсів також принесла свої негативні наслідки: Україна стала місцем найкривавіших конфліктів XX століття.
Щоб зрозуміти масштаби "потенційних" втрат за минулі 100 років, варто звернутися до деяких фрагментів книги відомого українського історика Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України": "У 1848 році Руська Рада у Львові заявила, що представляє 15 мільйонів малоруського населення. Переписи наприкінці 1890-х років свідчили, що за півстоліття це число подвоїлося, досягнувши 30 мільйонів. Один із українських патріотів із захопленням писав у той час: якщо такі темпи зростання збережуться, то через 100 років, у 1998-му... хтось із ораторів у Львові проголосить: "Ми, австрійські русини, — частина 120-мільйонного народу!". Отже, поки в інших країнах (на приклад, у США, Китаї або у світі загалом) населення за останні 100 років зросло майже вчетверо, в Україні воно не тільки не подвоїлося, а після початку повномасштабної агресії суттєво зменшилося, повернувшись до рівнів початку XX століття.
Екстрактивний характер інституцій, що виникли під впливом імперій, зокрема Радянського Союзу, підтверджується тим, що після його розпаду еліти не зосередилися на справжній трансформації країни (створенні інклюзивних інститутів), залучаючи якомога більше громадян, а натомість продовжили експлуатувати екстрактивні структури, займаючись розподілом "радянської спадщини". Це призвело до формування промислово-фінансових груп та монополізації цілих секторів економіки.
Здавалося б, ці твердження підводять нас до найвідомішої книжки авторів Why Nations Fail (2012) і логічного висновку щодо України: можна навести безліч аргументів на користь того, чому Україні не вдавалося досягти успіху раніше або чому їй не вдасться це зробити в майбутньому. Проте за більш як 24 роки з моменту виходу статті The colonial origins of comparative development: An empirical investigation Аджемоглу та Робінсон написали ще близько 40 статей на тему взаємозв'язків між суспільством, державними інститутами та економічним розвитком.
Висловлені ними концепції продовжують змінюватися, а однією з найновіших праць є "The Narrow Corridor: States, Societies, and the Fate of Liberty" (2019). У цій книзі автори досліджують, як виникають ліберальні демократії, які є фундаментом для добробуту і процвітання. Вони стверджують, що "справжня демократія і свобода не виникають з системи стримувань і противаг або з продуманого дизайну інститутів, а реалізуються (і підтримуються) через більш складний і хаотичний процес активізації суспільства, яке відстоює свої права і активно накладає обмеження на те, якими є правила, що використовує держава у своїх стосунках із цим суспільством".
Гадаємо, що за останні 20 років українці довели свою здатність чинити опір свавіллю лідерів та еліт. Водночас автори застерігають, що "конфлікт між державою (представленою елітами й лідерами) та суспільством, що створює вузький коридор, у якому процвітає свобода, має бути збалансованим". Дисбаланс шкодить свободі: якщо суспільство слабке, це призводить до деспотії (гарними прикладами є абсолютна більшість колишніх радянських республік), проте, з іншого боку, якщо воно занадто сильне, це призводить до слабкості держави, яка не здатна захистити громадян. І ось тут повномасштабна війна України за незалежність від колишньої метрополії набуває критичного значення.
У 2022 році українці, напевно, вперше за декілька століть усвідомили свою державу як не просто надбудову, нав'язану метрополією, а як інститут, здатний забезпечити захист громадян у найскладніші часи. Завершення війни, безумовно, посилить українську державність: протягом наступних кількох років саме вона стане ключовим гравцем у сфері економічної діяльності. Після того, як держава "наздогонить" суспільство, Україна, незважаючи на наявність багатьох ризиків та викликів, матиме всі шанси пройти через "вузький коридор" до економічного процвітання та добробуту своїх громадян.
