Дівчина з Загону самогубців: як скрипалька з гранатометом в руках звільняла Харківщину, втратила око в бою та тепер навчається на операторку дронів
Ольга Рукавішнікова відмовилася через російське вторгнення від музичної карʼєри та приєдналася до ЗСУ. Вона розповіла NV як брала участь у контрнаступі й гарячих боях у Серебрянському лісі, а потім після поранень проходила реабілітацію.
Перед початком масштабних військових дій Ольга Рукавішнікова, обдарована скрипалька та диригентка симфонічного оркестру з Києва, задумувалася над участю у престижному міжнародному конкурсі, присвяченому бельгійській королеві Єлизаветі, і водночас активно готувалася до інших значущих музичних заходів.
Однак російське вторгнення поставило хрест на творчих планах музикантки: вона без вагань доєдналася до територіальної оборони столиці. Замість бурхливих оплесків на сцені її очікували гарячі битви з ворогом.
Проте, вона ніколи не жалкувала про своє рішення, навіть коли втратила ліве око в боях на Донбасі.
25-річна оборонниця поділилася з NV своєю історією про війну, серйозне поранення та прагнення не бути "списаною".
Далі наведено пряму мову Рукавішнікової:
"Я скрипалька та симфонічна диригентка. До повномасштабного вторгнення я навчалась в консерваторії. Як скрипалька закінчувала магістратуру і як диригентка -- бакалаврат.
Унікалізований текст: Тоді я часто виступала. Перед початком повномасштабної війни, зокрема, відбувся важливий для мене сольний концерт з оркестром у Тернопільській філармонії. Це був повний концерт творів Хачатуряна.
Також в планах було багато міжнародних конкурсів. Але сталося, як сталося.
Мій псевдонім -- Каратист. Це зумовлено тим, що я вже більше десяти років присвячую себе кіокушинкай карате і маю чорний пояс.
Спорт і музика завжди займали рівнозначні частини в моєму житті, й мені добре вдавалося їх поєднувати. Я не хочу обирати між ними.
До 24 лютого я, як і багато інших, був упевнений, що нічого масштабного не станеться.
Проте, на всяк випадок, приблизно за тиждень до вторгнення я вирішила встановити контакт з територіальною обороною. Це було потрібно, щоб зрозуміти, що вони собою являють та де розташовані. Тобто, я вже розмірковувала про те, що якщо щось трапиться, я приєднаюся до якоїсь військової організації.
Але тоді нічого не вийшло.
Коли 24 лютого розпочалася війна, стало зрозуміло, що інших варіантів немає – треба збиратися і йти. І вже близько 8-ї ранку я стояла на порозі військкомату в Шевченківському районі Києва.
У перший день приймали всіх, оскільки катастрофічно бракувало людей. Того ж вечора я отримав АК-74, а вже наступного дня ми мали можливість трохи постріляти.
До цього моменту я не мала нагоди тримати в руках бойову зброю. Проте мене давно захоплювала ця тематика, тому я вже мала деякий досвід з травматичною зброєю. У моєму арсеналі навіть було кілька власних травматичних стволів. Тож основи поводження зі зброєю мені були знайомі.
Стати гранатометницею мені випало, можна сказати, несподівано. У нашому підрозділі був гранатометник без напарника, і ми мали вирішити, хто буде з ним працювати. Швидко дійшли висновку, що я зможу впоратися з РПГ завдяки своїй фізичній формі. Так я і стала гранатометницею.
Коли було сформовано 244-й батальйон територіальної оборони ЗСУ [24 березня 2022 року], мене, разом з іншими, перевели до його складу. Під час нашого перебування в Київській області, ми паралельно зі службою проходили навчання. Хоча це не була типова "учебка", куди зараз відправляють військовослужбовців, ми теж тренувалися: стріляли, освоювали тактику.
Роботу з РПГ я також змогла відпрацювати на полігонах. Це не був якийсь спеціальний навчальний курс, але нам і теорію розповідали, і практика була.
Мій перший візит на Донбас відбувся у травні 2022 року.
Більшість із нас мали мінімальний бойовий досвід. На одному з виходів нас серйозно обстріляли. На той момент там не було ні окопів, ні укриттів – лише посадка, в яку ми прибули. Росіяни виявили нас за допомогою дронів і почали обстрілювати касетними снарядами.
За якихось 5-7 хвилин восьмеро людей з нашого взводу вже стали "трьохсотими" [пораненими].
Мене теж тоді вперше зачепило. Ми почули "вихід", і я дивлюсь -- переді мною рівна галявина, куди можна зручно впасти й там протриматись. А потім лівіше помітила інше місце, де трохи нижче. Я думаю собі -- краще туди, де нижче. Всі ці думки буквально за секунду пронеслись. І я, значить, впала туди, де нижче. І мене зовсім трохи по дотичній зачепив уламок. А якби я лягла на рівну галявинку, то ми б з вами вже зараз не розмовляли.
Поранення було незначним, але самі зупинити кров ми не змогли, тож мене евакуювали.
Ми виїжджали звідти теж досить "весело", адже дорога була відкритою. З обох боків тяглися поля, які постійно обстрілювали з усіх можливих засобів. Коли ми їхали, перед нами і позаду нас постійно вибухали снаряди. І ти думаєш: "О, знову не влучили, чудово".
Ми промчали цією дорогою на повній швидкості, бо інакше не було б шансу звідти вибратися.
Під час контрнаступу ЗСУ [восени 2022 року] я була на Харківському напрямку. Під час звільнення одного з населених пунктів взвод збирався йти в атаку, а наша група мала зайти з іншого боку, щоб відвести вогонь ворога на себе.
Вони вчинили саме так: просунулися через лісосмугу шириною не більше трьох метрів, з обох боків якої розташовувалися поля. До найближчих наших позицій залишалося близько 3-4 км, а до ворога було значно ближче. Ми підійшли на відстань приблизно трьохсот метрів до них і почали "насипати", щоб привернути їхню увагу. Вороги відповіли вогнем, але, на диво, ніхто з нас не постраждав.
Ми позалягали, розмовляємо, сміємось. Нас обстрілюють, а ми жартуємо та розповідаємо анекдоти. Командир нашої групи, Фес, подивився на це й сказав, що ще не бачив такої кількості безстрашних одночасно. Назвав нас Загоном самогубців, і ця назва прижилась. Ми навіть носили відповідні шеврони.
Група, яка здійснювала наступ з протилежного боку, зрештою швидко витіснила росіян з населеного пункту. Вони почали відступати, і ми розпочали зачистку території.
Увечері, коли готувалися до сну, всі були насторожі, тримаючи заряджену зброю поруч. Прокинувшись вранці, навколо панувала тиша, лише чути було спів птахів. Ми здивувалися: що ж відбувається? Пізніше з'ясувалося, що російські війська поспішно відступили на 20-30 кілометрів у своєму напрямку.
Ми зробили спробу їх наздогнати, але вони вже втекли за свій кордон.
Тоді події набирали обертів з шаленою швидкістю.
Найвагомішим чинником, що, на мою думку, вплинув на ситуацію, став обманний маневр [ЗСУ]. Українські військові майстерно створили враження, що наступ відбуватиметься в іншому напрямку, змусивши російські війська укріплювати оборону в тих районах. У цьому ж місці росіяни не очікували удару. Через це вони не змогли адекватно зреагувати на події.
Ми тоді дійшли до російського кордону, зупинилися в Вовчанську. Наша група відпрацьовувала Плетенівку, Огірцеве [села поблизу Вовчанська на державному кордоні з РФ].
Більшість місцевих мешканців реагувала на нас позитивно. Однак, можливо, дехто лише вдавав свою доброзичливість. Проте, був певний відсоток людей, які щиро раділи нашій присутності, і це було очевидно.
Після Харківського напрямку було третє бойове розпорядження, яке для мене поки що є "останням".
Наприкінці лютого та на початку березня 2023 року я перебувала на позиціях у Серебрянському лісі, неподалік від Кремінної.
Хоча це були "позиції", яких, як завжди, насправді не було. Це просто частина лісопосадки, в якій дерев вже практично немає. І коли ми це побачили, то відразу зрозуміли, що там "прилітає" увесь час.
До цього місця ми якимось чудом змогли дійти вночі, і до ранку навіть окопались -- встигли буквально за пару годин. До позицій окупантів там було трохи менш як 100 метрів.
А вранці почався хороший такий обстріл -- просто з усього. Тобто там і танки виїжджали, і артилерія "валила", навіть пару авіаударів було. Ще й скиди з дронів на додачу.
З восьмої години ранку, коли почався обстріл, і до вечора проміжок між "прильотами" становив від 10 секунд до хвилини, не більше. І так тривало весь день.
Один з "прильотів" був дуже близько від мене -- пряме попадання в сусідній окоп. Може метрів п'ять від нашого. Двоє побратимів відразу "двохсоті" [загинули]. Коли в мене вийшло трохи відійти від вибуха, я вилізла й, не дивлячись на ситуацію, намагалася дійти до того окопа, щоб подивитися, що там і як.
Там був товариш — "трьохсотий", але ще живий. Ми спілкувалися. Його сильно засипало землею, проте мені вдалося його відкопати. Він мав важке поранення голови, я навіть бачила мозок через зламану кістку.
Протягом цього часу до нас приєднався побратим на ім'я Кок. Разом ми змогли його дістати, перев'язати та покласти на ноші. Ми вже повністю ігнорували обстріл і просто кинулись його виносити. Однак, поки ми його несли, він помер. Цей момент навіки залишиться в моїй пам'яті.
Ми все одно понесли його далі, передали на евакуацію вже як "двохсотого". І тоді ж повернулись до нашого окопу.
Повертаючись назад, ми помітили, що за нами слідкує російський "мавік". Це означало, що він, ймовірно, буде коригувати артилерійський вогонь по нашій позиції. Так і сталося. На наше щастя, місцевий ґрунт був дуже сипучим піском, і снаряди встигали заглиблюватися перед вибухом, що зменшувало кількість уламків. Під час одного з таких обстрілів мене сильно контузило, і мене евакуювали з цієї зони.
Уже в лікарні виявили декілька уламків, а я навіть не підозрювала, що мене поранило.
Травма лівого ока сталася зі мною у травні 2023 року в Серебрянському лісі. Про цей інцидент я не зберегла жодних спогадів. Всі подробиці мені розповіли вже згодом.
Переді мною щось прилетіло, й мене відкинуло назад. Поранення було сильним, дуже багато уламків.
Але мені й пощастило, бо сапер випадково помітив, що в мене ще пробита легеня. Через одяг і бронежилет це було не дуже видно, тож все могло закінчитися набагато гірше для мене.
Спочатку я була при тямі, але в евакуаційному автомобілі втратила свідомість, і, як я розумію, провела кілька наступних днів у комі.
Схоже, мене спершу доставили в Краматорськ, потім через кілька годин перевезли до Дніпра, а звідти вже гелікоптером транспортували до Києва.
Коли я отямилася, я спочатку не звернула уваги на своє око. Воно залишалося закритим, але виникло стільки інших проблем, що я навіть не розуміла, чому лікарі так зосереджені саме на цьому.
Зрештою, мені повідомили, що відновити зір на ньому вже не вдасться, але можна залишити його без змін. Проте в Одесі мені порадили повністю видалити його, оскільки воно негативно впливає на праве око та загострює проблеми із зором.
Я зазвичай реагую на такі новини спокійно, а вже потім аналізую їх. Тому паніки через втрату ока у мене не було.
Ще одне цікаве спостереження: коли я тільки-но прийшла до тями, здавалося, що я втратила ліву руку, бо взагалі не відчувала її від плеча. І перевірити це я тоді не могла. Було б дуже прикро, якби я справді її втратила. Але, на щастя, рука залишилася на місці.
У голові та шиї в мене знаходиться від п'яти до восьми уламків. Один з них, до речі, застряг у шийному хребці.
Відновити свою форму мені вдалося приблизно наприкінці серпня 2023 року. Отже, реабілітаційний період тривав близько трьох місяців.
І найбільше мене хвилювало, як влаштувати все так, щоб ВЛК мене не виключила [сміється], адже я зовсім цього не прагнула.
Нарешті я спокійно пройшла майже всіх спеціалістів, лише з окулістом виникли труднощі. Я пояснюю йому: "У мене відмінний зір, все гаразд". А він каже: "Це, безумовно, чудово, але очей має бути два". Проте, мені вдалося його переконати.
Мій підрозділ в той час був на ротації в Чернігівській області. Туди я до них і повернулася.
Зараз я освоюю мистецтво керування FPV-дронами. На цей момент ця сфера надзвичайно популярна. Ці безпілотники є потужним інструментом, який ми можемо використовувати у протистоянні з російськими силами.
