"Не слід говорити військовому: 'Я тебе розумію', - зазначає автор книги 'Броньований розум', сержант ЗСУ, розмірковуючи про ветеранів та їх місце в суспільстві."
-- Зараз той час, коли ідеї з "Племені" можуть бути корисними всім нам: тим, хто в окопах, хто збирає і везе волонтерську допомогу, тим, хто чекає на повернення додому, і тим, хто просто хоче знайти шлях у тіні, що впала на долю українців, -- каже про книгу "Плем'я" Себастьяна Юнґера сержант ЗСУ Костянтин (Valde) Ульянов, автор підручника "Броньований розум. Бойовий стрес та психологія екстремальних ситуацій", романів "Храм" та "Право сильного".
Військовослужбовець поділився своїми роздумами в інтерв'ю для "Телеграфу", яке стало частиною проєкту "Лінія спротиву".
Який чинник формує світоглядну прірву між цивільними особами та військовими, віддаляючи нас один від одного?
Військові стикаються з жорстокими труднощами: вони відчувають страх, мерзнуть, страждають від голоду, а поруч гинуть рідні. Вони проходять через ці випробування заради збереження життя свого народу. Якщо ж такий досвід ігнорують або недооцінюють, це може призвести до значних непорозумінь.
У книжці Юнґер каже: для того, щоб перемогти набагато більшу силу, кожен борець з нею повинен відчувати, що він це робить заради високої мети. Тому різниця в досвіді та сприйнятті цього досвіду може поставити військового і цивільного на два різні полюси. Одна людина обрала захищати свою сім'ю, а інша каже, що цього робити не треба і якщо ти це робиш -- ти дурень. Знайти тут порозуміння дуже важко.
Спільна боротьба проти екзистенційної загрози сприяє створенню соціальних зв'язків. Як глибокими є ці зв'язки, і чи вистачить їх у післявоєнний період, якщо розглядати підрозділ як своєрідне "плем'я"?
Ми об'єднуємося заради найважливішої мети — збереження нашої нації. Ми не вирушили до Афганістану, щоб шукати Бен Ладена; ми боремося на своїй рідній землі. Коли ти знаходишся поруч з людьми, які ведуть боротьбу проти абсолютного зла, між вами виникає глибокий зв'язок. Особливо, коли трапляються страшні моменти — раптовий вибух, і ти чекаєш на свою машину, стрибаєш у неї й рятуєшся, а водія трясе, але він все ж приїхав. І в цей момент ти відчуваєш вдячність за те, що він не злякався і прийшов, адже є мільйони людей, які бояться не лише приїхати, а й взагалі долучитися до Сил оборони. Це зовсім інший рівень відносин, який максимально зрозумілий для нашого сприйняття.
Ізраїль демонструє значний рівень спільноти, що допомагає зменшити вплив війни на суспільство в цілому. Незважаючи на активні бойові дії, рівень посттравматичного стресового розладу (ПТСР) серед ізраїльських військових залишається вкрай низьким. Які висновки з досвіду Ізраїлю може засвоїти Україна? Що потрібно зробити, щоб люди, які відчувають себе ізольованими від суспільства, знову стали частиною громади?
Це питання стосується інтелектуального розвитку та культурних цінностей. Уявімо, що ракетний удар може досягти і цих людей, і вони нарешті усвідомлять, що війна може торкнутися кожного. Чи не повинно бути це свідомим рішенням: "Я прагну зрозуміти, що відчуває цей військовий, волонтер або переселенець"? Якщо вплив на інтелект виявляється складним, то змінити культурні установки можна. Яскравий приклад – німці, які дотримуються правил дорожнього руху, адже це невід'ємна частина їхньої культури. Якщо ми зможемо розвинути культуру взаєморозуміння, яка відобразить, як живуть люди та країна, ми досягнемо більшого порозуміння.
Не бажаю, щоб мої друзі ховалися від артилерійського вогню, але сподіваюся, що вони зрозуміють, чому іноді я уникаю відповідати на дзвінки. Можливо, я втомлений або переживаю втрати своїх товаришів. Хотілося б, щоб мій друг усвідомлював це і не сприймав на себе образу.
Гучні звуки сигналізують про загрозу. У складних обставинах, таких як обстріли, муки та тортури, звук стає постійним супутником. Які є способи зменшити цей руйнівний вплив?
Необхідно переформатувати сприйняття звуку. Це явище пов'язане з реальною загрозою, як, наприклад, у випадку з міною — вона свистить перед вибухом, і ти усвідомлюєш, що цей звук може призвести до твоєї загибелі. У результаті формується асоціативний зв'язок між звуком і реакцією на загрозу. Для військових, які часто перебувають у зоні активних бойових дій, звук пострілу з гвинтівки стає тривожним сигналом. Тому важливо організувати тренування на полігоні, де вони зможуть безпечно стріляти по мішенях і змінити своє сприйняття пострілів. Таким чином, цей звук перестане бути символом виживання у страшних умовах.
Як налаштуватися психологічно на можливість окупації великих міст або їхнього потенційного знищення?
Необхідно розробити план дій. Має бути чіткий покроковий алгоритм: а, б, в. У випадку такої загрози, як війна, на жаль, існують лише два конструктивні варіанти реакції: втекти від конфлікту або вступити в боротьбу. Залишатися на місці і просто чекати, як показала практика з москалями, — це надзвичайно погане рішення.
Суть проблеми полягає в нашій впертості не робити висновків. Ми пережили Майдан, подію, яку можна порівняти з бойовими діями в самому серці європейського міста. Чи міг цей етап завершитися у дусі постапокаліптичних романів? Міг, але цього не сталося. Потім розпочалась війна в 2014 році, а в 2019 році сталося загострення в Керченській протоці. Як на це відреагувало суспільство? Так, ніби не було ані Майдану, ані антитерористичної операції.
Люди не роблять висновки. Саме тому є Буча, Ірпінь і те, що зараз відбувається на окупованих територіях. М*скалі вже не настільки тупі, вони вбитих цивільних не вивішують на кожному стовпі, але вони їх вбивають досі. Тому людина спочатку хоче сказати, що небезпеки не існує, потім, що небезпеки немає конкретно для неї. Якщо загроза вже сталася, ти вже не можеш її заперечити, тому -- що треба зробити? Звинуватити жертву, що вона сама в цьому винна.
Який вплив мають масові втрати на людську психіку?
-- Смерть -- частина життя, жодна біологічна істота не може уникнути її. Стрес -- це системно неспецифічна адаптивна реакція організму на нові умови. Якщо ця ідея не буде новою, вона не буде для тебе настільки травматичною.
Майже будь-яка культура у світі розглядає концепцію потойбіччя: ти можеш потрапити у вирій, відійти до предків або потрапити у Вальгаллу. Завжди є щось за смертю. Так людині легше її сприймати. Я як атеїст не можу сказати, що мої друзі у раю, бо в моїй системі координат його немає, але чи можу я зробити так, щоб на рівні психологізму продовжити їх перебування тут? Моя книжка "Храм" якраз навколо релігії. Якщо ви її відкриєте, то перше, що ви побачите: "Видання присвячується пам'яті воїнів -- Север, Трич, Африка". Це три мої загиблих друга, і я не можу їх повернути, та можу зробити так, щоб, коли візьмете мою книжку, вони на якусь мить будуть у вашому житті.
Слова, які варто уникати під час розмови з військовими:
-- Слова "Я тебе розумію", "Ви сталеві, титани", "Тримайтеся!".
У мене є друг, який збирав наших побратимів по пакетах. Я ніколи не скажу, що його розумію, бо не був на його місці, не проживав це. Казати це неприпустимо. Це майже прямим текстом сказати, що тобі насправді байдуже і ти хочеш швидше завершити розмову. Слова "Ви сталеві, титани", "Тримайтеся!" -- це героїзація, наче ми не такі, як інші, це про перекладання відповідальності.
Ветерани діляться своїми думками у Фейсбуці: "На День захисника України мене вітали два мільярди людей, але коли мені знадобилася допомога, щоб доїхати з Борщагівки на Троєщину, нікого не виявилося поруч". Якщо ви хочете висловити вдячність ветерану за його службу, важливо не забувати про реальні вчинки: допомогти підняти сумку після операції або підвезти до реабілітаційного центру. Саме ці прості дії показують вашу готовність бути поряд. Проблема полягає в тому, що багато хто дякує, поки це не стосується їхнього комфорту. Як тільки ситуація виходить за межі зручності, вам можуть сказати: "Ти справжній герой, але давай розберешся сам".
-- Після закінченні бойових дій військові, які зараз у "племені", роз'їдуться країною, до сімей, кожен у свій регіон. Наскільки недосяжність до цього племені буде травмуючим фактором для них?
-- У тих, кому пощастило знайти своє плем'я, дійсно будуть великі проблеми, тому що ти потім ні з ким не будеш відчувати такого зв'язку. Жодне "попити пиво з однокласником" не дасть тобі цього відчуття підтримки, розуміння.
У стрічці "Рембо. Перша кров" є вражаючий монолог Джона Рембо, в якому він висловлює свої переживання про те, як його сприймають у цивільному житті, як вигнанця. Під час війни йому довіряли управляти технікою на мільйони доларів, а тепер він не може знайти роботу в супермаркеті. В один із моментів він звертається до своїх загиблих побратимів зі словами: "Хлопці, де ви всі?.." Це відображає глибоке відчуття самотності, яке охоплює його після того, як він пережив зв’язок із своїм братерством. Це як у дитини, яка мала люблячих батьків, але втрачає їх.
Основне питання полягає в тому, до якого суспільства прагнуть повернутися військові. Яким воно повинно бути на їхній погляд?
Військовослужбовець, що повертається до мирного життя, прагне зрозуміти, яким чином забезпечить своє майбутнє, як зможе підтримати своїх літніх батьків чи допомогти своїм дітям стати на ноги. Яка моя майбутня професія? Я працював у сфері IT – чи можу я повернутися до цієї діяльності, чи будуть люди сприймати мене як потенційно небезпечну особу з посттравматичним стресовим розладом?
Яку роль я буду займати в цьому суспільстві як ветеран? Яке до мене буде ставлення? Люди будуть від мене відвертатися, як було з ветеранами В'єтнаму, відвертати очі, як з ветеранами Першої світової, або будуть дякувати за службу? Повинна бути доктрина у суспільстві "Хто такий ветеран?". Він або захисник цього суспільства, або лох, якого розвели у березні 2022 року.
-- Хто має сформувати доктрину ставлення до військових?
Кожна особа має своє власне сприйняття, адже коли ми обговорюємо основні уявлення про те, що вважається добрим або поганим, що є прийнятним, а що ні, це не стосується лише держави. Головне питання полягає в тому, чи буде суспільство на повсякденному рівні не приймати певні прояви.
Змоделюємо, ви приходите до когось у гості й бачите, що чувак б'є свою жінку, -- що ви будете з цим робити? Всі такі: "Ну це ж сім'я, це їхнє діло, і що я буду туди лізти?" Якщо на цьому дні народженні ми всі встаємо і йдемо від такого чувака, то це формує навколо нього соціальну ізоляцію. І жінка розуміє, що не в ній проблема, всі вважають, що він козел. Конкретно цього чувака ми вже не перевиховаємо, але з нами на тому дні народженні був 15-річний хлопчик, який ще не розуміє суспільство, що можна, що не можна. Він бачить, що не можна бити жінку, бо ти будеш сидіти один, як він.
Уявіть собі, що ви перебуваєте на святкуванні дня народження, і раптом хтось починає стверджувати, що війну організували олігархи, і що він не відправляв своїх хлопців на фронт. Що ж станеться після цих висловлювань?
У тривалий період війни багато людей починають сприймати себе винятково як воїнів. Але коли вони отримують травми і втрачають можливість служити, відчувають глибоке розчарування і втрату власної ідентичності. Яким чином можна запобігти цьому?
У певний момент історії виникла потреба в капеланах. Вони формують ідентичність особи не завдяки її роботі, а через належність до певної релігії. Існування основної ідентифікації є необхідним; без неї можуть виникати різноманітні труднощі.
Чи здатне наше суспільство знову стати таким єдиним, як у перші дні повномасштабної агресії? Чи можливо відновити цей дух єдності?
Коли ми досягли певного етапу єдності, ми можемо повернутися до нього знову. Тоді, коли російські війська наближалися до Києва, нас об'єднувало відчуття страху. Багато людей відчували тривогу, але були готові докласти зусиль для досягнення перемоги, тоді як інші остерігалися бути незручними. Для того, щоб відновити цю єдність, необхідно провести роботу серед тих, хто вірить у перемогу України.
