Українське кіно радянської доби та фобія минулого

Мистецтво та розваги

Зображення: facebook.com/kino42kyiv Глядачі під час кіносеансу в KINO42

Влітку 2022 року, через кілька місяців після початку масштабного вторгнення, кінотеатр KINO42 відновив свою діяльність. Програма була обмежена регулярними показами українських архівних фільмів, організованих під кураторством Довженко-Центру: кінознавці ДЦ 2-3 рази на місяць презентували стрічки, після чого відбувались обговорення з глядачами. Протягом року було показано 21 український фільм 1940-1990-х років і понад півтора десятка анімаційних творів. Було організовано три тематичні програми: українські фантастичні фільми, мелодрами та кіно про дорослішання.

Несподіванкою стало те, що квитки розкуповували за декілька днів, практично всі покази ішли при аншлагах. Це було щось нетипове навіть для прокачаної аудиторії KINO42. Глядачами рухала явно не лише кіноманська цікавість - ймовірно, це був один із способів реалізувати запит на внутрішню деколонізацію (дерусифікацію) та пошук ідентичності. Після 24 лютого багато українців повністю відмовились від російського контенту - просто викреслили російських режисерів, письменників, співаків зі своєї реальності. В результаті виникла пустка, яку швидко почали заповнювати усім українським - крім кіно, це підтверджує і зріст зацікавленості українською літературою, зокрема історичною і класичною.

Все йшло чудово, поки один з глядачів не прийшов на показ і публічно не висловив обурення, вважаючи, що демонструють російське кіно. Справді, на екрані був фільм "Маленький шкільний оркестр" режисера Олександра Муратова, який є нарисом про київську молодь 1968 року і знятий російською мовою. Цей глядач разом зі своїми численними підписниками (приблизно 45 тисяч осіб) писали нам: навіщо ви це показуєте? Російськомовне кіно - це рускій мір! Чому ви взагалі демонструєте радянські фільми в часи, коли в нашій країні йде процес декомунізації? А ви тут що, сумуєте за ковбасою по 2.20?

Це щире обурення, а подекуди відкритий хейт потребують розгорнутої відповіді.

Мовлення, світогляд та минуле

Більшість фільмів радянського часу українські кіностудії знімали російською. До деяких із них потім додавали доріжки українського дубляжу (тож, коли це можливо, KINO42 показує фільми українською мовою; коли дубляжу нема - з українськими субтитрами). Але будьмо відверті, проблема не лише в мові.

Радянська влада, починаючи з Леніна і до моменту розпаду СРСР, вкладала величезні ресурси у кіновиробництво. Однак, це робилося не через велику любов до мистецтва, а завдяки здатності кіно потужно впливати на емоції людей. Завдяки охопленню сотень мільйонів глядачів, СРСР використовував кіно як інструмент для реалізації партійних рішень та впровадження національних політик. Майже всі фільми, створені в радянський період, були насичені ідеологією, за винятком окремих випадків.

У цій кінострічці ми спостерігаємо українців, які впевнено почуваються в ролі громадян радянської республіки. В найкращому випадку вони зображені як звичайні радянські люди з повсякденними, не героїчними сюжетами. Однак, частіше за все, це переконані будівники комунізму, які спілкуються російською мовою (українською або з українським акцентом переважно говорять негативні персонажі).

Зображення: знімок екрану Кадр із кінострічки 'Маленький шкільний оркестр' режисера Олександра Муратова

Чому ми потребуємо такого кіно? Чому б просто не видалити з канону всі російськомовні та ідеологічно радянські фільми?

Якщо так вчинити, ми отримаємо бездоганну з сьогоднішньої ідеологічної точки зору історію українського кіно: в ній залишаться переважно екранізації української класики ("Тіні забутих предків" Параджанова, "Криниця для спраглих" Іллєнка, "Пропала грамота" Івченка) і щось протестне з пізніх 1980-х, коли вже можна було протестувати. Але ми втратимо тих небагатьох українських режисерів, що вписані в історію світового кіно: Дзиґу Вертова, Кіру Муратову, Олександра Довженка. Ми втратимо батька української документалістики Фелікса Соболєва та його учнів. І багатьох інших режисерів, що протягом десятиліть фіксували українську радянську дійсність, знімали міські сюжети. Втратимо історію "Пісні про рушник", "Київського вальсу", пісні "Києве мій" і ще десятка українських пісень, що були написані для радянських кінофільмів. Ми створимо пустку у нашій памʼяті.

І найважливіше, ми можемо втратити нашу кінематографічну спадщину та безперервність. А з цим у нас вже зараз значні труднощі.

Зображення: Кадр з фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків"

Кіра Муратова та ідентифікатори національної приналежності

Українська кінематографічна традиція

Російська пропаганда століттями намагалася переконати нас самих та усіх навколо у тому, що України не існувало. Для цього вона розбивала фізичну та символічну тяглість української культури, привласнюючи собі політичних діячів, письменників, художників, режисерів, а також знищуючи культурні та політичні еліти. Вона залишала в "офіційній історії" пустку, створюючи підстави представити Україну, як країну без власної історії та культури, як вигадку австрійського генштабу.

Крім того, культурні та історичні розриви були спричинені катаклізмами та потрясіннями, які траплялись в сучасній історії України майже кожне десятиліття. Останній такий розрив у кінематографі стався в 1990-х роках: радянське кіно вже завершило свій шлях, а нове українське кіновиробництво почало з'являтися лише у 2010-х. У результаті, передача "естафети" від старшого покоління радянських кінематографістів до нового українського кіно фактично не відбулася.

Особливо важливо цінувати ті рідкісні моменти, коли передача знань все ж таки мала місце: Ахтем Сеітаблаєв вчився у Олександра Муратова, а Дмитро Сухолиткий-Собчук - у Михайла Іллєнка. Однак, якщо ми почнемо усувати канон, про спадковість можна буде забути.

Фото: dovzhenkocentre.org Кадр з фільму 'Короткі зустрічі' Кіри Муратової Забування та сліпі зони

На думку письменниці Олени Стяжкіної, у радянській Україні особисте минуле могло бути небезпечною пасткою, іноді навіть фатальною. Причинами для арешту, заслання або розстрілу могли стати соціальне походження та діяльність до встановлення радянської влади, участь у революційних подіях та визвольних змаганнях, ув'язнення родичів та близьких під час терору 1930-х років, діяльність під час німецької окупації або участь в антирадянському підпіллі.

Тож позбавлення себе минулого через замовчування чи вигадування було стратегією виживання. Наслідком цього є хронічна переривчастість персональних історій. Окрім того, що минуле часто було "забороненим", воно також було травматичним. Голодомор, війна, увʼязнення, репресії родичів - усе це краще було забути, щоб не боліло. Можливо, забування стало нашим методом справлятися з болючою реальністю

Однак на місці "забутої пам'яті" з'являються сліпі зони, що несуть загрозу та небезпеку. Наше непроговорене та неусвідомлене минуле може бути інтерпретоване ворогами на свій лад, завдаючи нам шкоди. Нехтована нами спадщина легко стає об'єктом привласнення: росіяни охоче включають до свого пантеону "геніальних російських режисерів" Довженка та Муратову. Крім того, потрапляючи в сліпу зону, наше радянське минуле, зокрема українське радянське кіно, стає черговою точкою розриву тяглості. Лише пам'ятання всього, що було, а не лише того, що хочеться, дозволить усвідомлено проживати теперішній момент і вільно рухатися в майбутнє.

Зображення: dovzhenkocentre.org. Сцена з фільму "Короткі зустрічі" режисерки Кіри Муратової. Як можна знайти і переглянути радянське українське кіно?

Перш за все, не варто оцінювати радянські українські стрічки з перспективи сьогоднішнього моменту, відкидаючи історичний контекст. Російськомовний киянин на екрані у 1968 році - це просто пересічна людина, а не агент змосковщення. А сюжет про підлітків, де майже немає моралізуючих дорослих - за тими мірками, небезпечно вільне та за своєю сутністю антирадянське кіно.

Варто навчитися (про це можна запитати в бабусь та дідусів) читати між рядків та вловлювати сценарні та режисерські натяки - адже вони були єдиним способом, у який вільна думка могла прорватися на екран. Варто навчитися бачити, що НЕ показує стрічка - і вивчати таким чином призму радянської пропаганди, її власні фігури замовчування та сліпі плями. Можна впізнавати наші площі та вулиці, досліджувати їх історію, зрештою, насолоджуватися виражальними засобами кіно - режисурою, діалогами, акторською грою. Можна відчувати ще більшу гордість за дисидентів, що в такій реальності мали сміливість відкрито протистояти радянській системі - попри ризик заборони на професію, увʼязнення та смерті.

Спостереження не є синонімом згоди. Ідея, що глядач, який перегляне насичений ідеологічними кліше радянський кінематографічний твір, негайно захоче повернення до СРСР, має сенс лише в контексті інформаційного простору єдиного марафону. Однак не слід недооцінювати здатність глядачів до критичного осмислення, яке дозволяє розпізнавати ідеологічні штампи, необхідні для затвердження фільму у Держкіно, та водночас насолоджуватися його художніми чеснотами, які залишаються актуальними і сьогодні.

Зображення: cinema.in.ua Сцена з кінострічки 'Земля', режисера Олександра Довженка

Розглянемо кінороботи Олександра Довженка, знаного радянського кінематографіста: його "Земля" - це прославлення колективізації, а "Поема про море" - гімн індустріалізації. Хоча Довженко створював пропагандистські картини і був улюбленим режисером Сталіна, його роботи водночас є вагомим внеском не лише в українське, але й у світове кіномистецтво. Ми не можемо ігнорувати цю величину через ідеологічні міркування.

Можна звернути увагу на приклад Польщі, яка пройшла цим шляхом трохи раніше. Польська кінематографічна школа, якою пишаються місцеві митці, виникла у 1950-х роках; один з її засновників, Анджей Вайда, створював як світові шедеври, так і пересічні радянські фільми. Актор Даніель Ольбрихський зіграв у багатьох радянських пропагандистських стрічках, але залишається улюбленцем мільйонів поляків. Поляки усвідомлюють, що міф про "велику вітчизняну війну" був наріжним каменем радянської ідеології другої половини ХХ століття, але не відмовляються від улюбленого телесеріалу кінця 1960-х "Чотири танкісти та собака". Адже спадкоємність традиції важливіша за ідеологічну чистоту.

Минуле не диктує нашого майбутнього. Ми самі творимо його через наші вольові рішення, і Україна вже обрала свій шлях. Після 24 лютого ностальгія за спільним радянським минулим стала немислимою. Однак минуле допомагає нам визначити точку відліку, усвідомити шлях, який ми вже здолали. Воно надає можливість рухатися вперед — з кінематографічною спадщиною та без остраху перед минулим.

Олександр Довженко: на перетині радянського та українського шляхів