Стійко триматися на милицях та чекати на тріумф: про що мріє вишивальниця з Сумщини - На заслуженому відпочинку.


Незважаючи на серйозну хворобу та інвалідність першої групи, яку вона отримала ще в дитинстві, Надія Князь продовжує створювати красу. Її досвід у вишивці налічує понад 40 років.

У її творчості особливо виділяються рушники, виконані червоними та чорними нитками. Сьогодні основні три прагнення: жити, навчитися користуватися милицями і дочекатися перемоги.

Вишивати Надія розпочала в 13-річному віці. Матір навчила її шити хрестиком, але дівчинку більше приваблювала гладь. Стара книжка і невгамовне бажання стали в нагоді. Спочатку шила лежачи. Адже ходити навіть на милицях змогла лише в 15 років.

- Коли я з'явилася на світ, лікарі радили моїй матері залишити мене в пологовому будинку. Але вона вирішила інакше. Протягом усього життя я зазнала більше 100 переломів і перенесла понад 30 хірургічних втручань - моє захворювання виявилося дуже складним. Лише після десяти операцій, у 15 років, я вперше стала на милиці і почала пересуватися. У вишиванні я знаходжу спокій та радість, - розповідає майстриня.

Сьогодні вона - переможниця численних конкурсів і володарка низки високих нагород, має звання "Почесний громадянин Буринщини". Але вже три роки майже немобільна. Після чергових переломів пересувається тільки на колісному кріслі. З другого поверху, де мешкає, без сторонньої допомоги вийти на вулицю не може. Жінка мешкає сама і добре відгукується про соціальних помічниць, які за нею доглядають. Але, каже, від самотності у чотирьох стінах рятують нитки і голка.

Цікаво, що вишивання гладдю має історію, що на півтора століття старша за традиційний хрестик. Моя прабабуся також займалася цим ремеслом. Сьогодні я вмію вишивати і хрестиком, і бісером, але найбільше люблю гладдю. Спочатку, як і багато хто, я брала чужі вишивки, копіювала їх і створювала свої роботи. Але з часом це заняття стало мені не таким цікавим. Я почала сама придумувати власні узори. Іноді мені сниться квітка, і я відразу ж встаю, щоб зафіксувати її на папері. Так само, як поет створює вірші, у моїй уяві з'являються нові квіткові мотиви, - розповідає вишивальниця.

Авторські рушники Надії, в основному виконані в червоних і чорних відтінках, майже ніколи не повертаються з виставок додому. Їх із задоволенням купують для подарунків, на пам'ять та як символ українських традицій. Серед покупців багато іноземців, які беруть Надійчині рушники в різні країни. Проте існують і винятки. Наприклад, старовинний рушник, який майстриня відтворила з маленького фрагмента.

Мене захопили рушники рідного краю, Слобожанщини. Я відтворила рушник, який більше ста років тому вишила моя прабабуся. У 90-х роках минулого століття моя бабуся, якій на той час було 90 років, передала мені клаптик цього старовинного виробу. Вона розповіла, що в молодості цей рушник створила її мати. Я довго працювала над його відтворенням, старанно вишиваючи, і врешті-решт мені це вдалося. Він вразив мене своєю красою: майже все полотно зашите червоними нитками, а також трошки чорними. Я прагнула передати його унікальну атмосферу. Бабуся пояснювала, що маленькі бутончики — це ще не народжені діти, а маленькі квіточки символізують як малюків, так і більш дорослих дітей, — ділиться спогадами Надія Князь.

Ця її робота отримала диплом Мінкультури України у номінації "Кращий рушник року". Були охочі його придбати, на гроші не скупилися. Але майстриня відмовила. Вона переконана, що саме цей рушник повинен бути вдома, бо він береже пам'ять її родини.

- Іноді іноземці на виставках не вірять, що мої рушники - це вишивка. Вважають малюнок аплікацією. Я почала брати з собою п'яльця і шити просто на виставках, щоб продемонструвати процес, - уточнює майстриня.

Вона зазначає, що створення кожного виробу може займати чимало часу. Перш ніж почати, потрібно ретельно обдумати концепцію малюнка. Після цього вона переносить задумане на полотно, а вже потім переходить до вишивання. У неділю та на свята вона не користується голкою, проте не відмовляється від малювання. Без цього заняття їй важко уявити своє існування.

- У моєму "валізі на випадок тривоги" є лише найнеобхідніше: документи, нитки та тканини. Усе інше вже не має великого значення. Зараз, коли багато людей втрачають усе, найважливіше - зберегти те, що справді цінне, - розповідає вона.

Вона зазначає, що підходить до свого хобі та професійних обов'язків з великою серйозністю. Коли з’являється можливість створити вишиванку чи плаття для іншої людини, вона працює не лише старанно і з душею, але й вкладає в цей процес позитивні емоції.

Моя мама завжди говорила, що таку справу слід виконувати лише в позитивному настрої. Щоб, не дай Боже, не внести в роботу жодної частинки негативу. Я завжди намагаюся дотримуватися цього принципу. А коли вишиваю дитячі замовлення, це завжди відбувається з особливим трепетом і ніжністю, - зазначає Надія Князь.

Нещодавно вона почала підписувати свої творчі роботи ініціалами. Ніжно вишиває маленькі літери К і Н білим по білому. А свою колекцію авторських виробів залишила у спадок місцевому музею.

- Ви не уявляєте, як я прагну жити. Як я бажаю пересуватися своїми ногами, а не на милицях. Проте найголовніше для мене — це щоб війна нарешті закінчилася, - такі прості, але водночас глибокі бажання висловлює майстриня вишивки Надія Князь.

Related posts