Як обговорювати тему полону: рекомендації для журналістів, основані на реальних випадках.
Цей матеріал написала журналістка Суспільного Дарʼя Григоренко, яка вже не один рік працює з темою полонених і їхніх родин. За цей час вона створила кілька десятків матеріалів про людей, що пережили російський полон або чекають на повернення близьких. Даша здобула величезний досвід. Її поради ґрунтуються на реальних історіях і допоможуть журналістам краще підготуватися до емоційно складних інтерв'ю, зберігаючи баланс між емпатією, етикою та професійною відповідальністю.
Оригінальний матеріал можна знайти на веб-ресурсі "Інституту масової інформації" за вказаним посиланням.
Наше спілкування з родинами військовополонених розпочалося рік тому. Саме тоді в голові чітко сформувалося поняття повномасштабного вторгнення, а родичі тих, хто потрапив у полон, почали говорити. Спілкуватися з рідними бранців - процес не з легких. Тут журналіст виступає психологом, другом, емпатом та одночасно кореспондентом. У цій статті розповім про реальні історії реальних людей, у деяких згадках імена будуть змінені, бо ще не всі події закінчилися хепі-ендом. Досвід - найкращий вчитель. Тому розпочнемо з березня 2024-го.
4 березня, 2024 рік
Лате. Саме цей напій я постійно замовляла в нашому офісному кафе, де працювала Настя. Її обличчя завжди сяяло усмішкою, але я звертала увагу не лише на це. У дівчини були чудові татуювання, які просто не могли залишити байдужими. Тож, коли я купувала каву на арабіці, я не могла не помітити метеликів, які прикрашали її руку. Проте найцікавіше татуювання залишалося прихованим під одягом. "Сердечко" – саме таке слово було вибито на її шкірі.
Згодом я дізналася, що її коханий - захисник Маріуполя. Максим і Настя навчалися в одному класі. Вони почали зустрічатися після випускного балу, а в 2021 році Настя провела хлопця на строкову службу. Це була їхня остання зустріч. Всі ці подробиці дівчина поділилася зі мною під час інтерв'ю, яке ми записували 4 березня. Вона також показала мені своє тату з написом "серденько", яке, як вона сказала, зробила на честь свого хлопця.
Тоді про ніякі правила спілкування з близькими полонених я і не думала. Говорила від чистого серця, намагалася показати не тільки "воєнну" частину життя хлопця, а й "цивільну". Що Максим любить, як познайомилися. Далі - переходила на розмову про службу.
Дівчина була налаштована позитивно, але всі ми різні, тому готуйтеся до сліз, мовчання, а в деяких випадках і агресії. Будьте поруч, не завжди фізично, маю на увазі обійми та дотики (не всі люблять тактильність), а й морально. Повірте, фрази "Я поруч та готова вас вислухати", "Ми зробимо все, що в наших силах, щоб прискорити його визволення", "Надамо його історії розголосу", "Історія, яку ми розповідаємо, може комусь допомогти" можуть підтримати краще обіймів. Обійми з цим також дають раду. Але! Перед цим завжди питаю: "Чи можна вас обійняти?", знову ж таки повернемося до питання тактильності. Під час інтерв'ю підтримка важлива в будь-яких її виявах. Так само важливо розповісти про людину. Від іншої героїні мого матеріалу, чий брат у полоні, під час спілкування почула таку фразу: "Як добре, що ви запитали про нього в цивільному житті. Бо життя до війни теж було. А розповідати про бранця як про людину, а не тільки військового - важливо, бо це дає розуміння, що зараз він поряд".
Уривок з історії Дарії Григоренко, що розповідає про Настю та Максима, транслюється на Першому каналі Суспільного. Ознайомитися з відео можна за цим посиланням.
Пригадую бесіду з ще однією надзвичайною жінкою. Вона зізналася, що лише нещодавно змогла згадати про свого брата, який перебуває в полоні, без сліз. На це їй знадобилося кілька сесій з психологом і велика кількість заспокійливих засобів. Сльози є нормальною реакцією на стрес. Якщо під час інтерв'ю людина починає плакати, варто дати їй трохи часу, щоб заспокоїтись, а потім, через кілька хвилин, продемонструйте свою підтримку.
Ваші сльози – абсолютно зрозуміла реакція. Проте я стараюся стримуватися від плачу. Адже під час важких розмов родичам важливо отримати підтримку і усмішку, сповнену надії.
Корисним елементом є вміння уважно слухати. Запам'ятовуйте деталі, адже так інформація стане більш захоплюючою. Пропустіть історію через власне сприйняття. Якщо у когось виникне думка: "Журналіст має бути емоційно стриманим", знайте, що я не засуджую, але можу кинути у ваш бік кілька помідорів. Я вважаю, що важливо відчути переживання героя вашого матеріалу, спробувати зрозуміти, що переживають його близькі, і уникати незручних запитань. Наприклад, уявіть себе на місці цієї людини. Питання на зразок "Скільки росіян ви вбили?" чи "Чи бачили ви багато трупів?" могли б здатися вам досить недоречними, чи не так? Тому ставити їх вашому герою також не слід.
Ваше творіння здатне викликати широкий спектр емоцій. Результат може не обов'язково відображати жахи російського полону, а натомість надихати та пробуджувати почуття, адже людина говоритиме про любов і надію. Проте можливі й інші варіанти. Вибір залишається за вами!
Розмова з дівчиною, яка чекає на повернення брата з полону, почалася з її слів: "Пробачте за пізнє повідомлення. Я буквально розриваюся від болю і гніву." Юля написала мені о десятій вечора. Після текстового повідомлення надіслала голосове. За 12 секунд вона висловила найважливіше: вона не знає, що робити, але вважає, що про це повинна дізнатися вся світова спільнота.
"Друкує..." - помітила я після того, як отримала два попередні повідомлення з двома синіми галочками. Вони залишилися без відповіді, і я навіть не могла уявити, що ж чекає мене в третьому."
Посилання. У цьому відео відбувалася розмова між двома людьми, яких я раніше не знала. У описі зазначалося, що це правозахисниця та чоловік. Відео було завантажено на один із YouTube-каналів. На шостій хвилині обговорювали хлопця, який боровся за Маріуполь. Дмитро, відомий під позивним Моноліт, отримав поранення та потрапив у полон до російських військ. Він провів два роки в російському СІЗО, а його прізвище залишилося замороженим у списках на обмін. "Але наш воїн отримав 'гуманітарну допомогу'! По кілька шоколадних цукерок на одного (на людину)", - наводила цитату з листа з колонії жінка. Крім того, для того, щоб отримати свідчення від наших військових, росіяни вжили жорстоких методів: шокери, побиття, тортури на кшталт 'велосипеда' (коли ноги полоненого заливають бензином і підпалюють), а також ламання ребер, вибивання зубів і знищення їхніх мрій.
Перше, що відчуваєш у такій ситуації, - це безмовність, а через кілька хвилин на очах з’являються сльози. Важко усвідомлювати, що твій близький проходить через страждання, а ти не можеш нічим допомогти. Це почуття важко передати словами.
Ось хочу зазначити один суттєвий аспект.
Опануйте мистецтво спілкування. Це є вкрай важливим аспектом при підготовці матеріалів. Підходьте до питання м'яко і обережно, запитуючи у рідних затриманого, чи готові вони до розмови і чи можуть надати фотографії близької людини. У своїх сюжетах я закриваю обличчя людини, оскільки росіяни стежать за нашими новинами, і відкрите обличчя на знімку може стати причиною затримки в процесі обміну. Проте, якщо родина дає згоду, цього можна уникнути.
Дайте зрозуміти родині, що ваша мета – підтримати їх. Розкажіть про героя в першу чергу як про особистість. Поглибтеся в його/її життя, взаємини, досягнення та улюблені місця, проведені з близькими. Згадайте про сина, який вперше пішов до школи і на уроці малювання зобразив тата з радісною усмішкою. А також розкрийте його образ як героя, який пожертвував своїм здоров'ям, силами й життям за нашу свободу, за можливість насолоджуватися ранковою кавою та гуляти вулицями рідного міста.
Насправді, коли людина повернеться, невідомо. Як росіяни розставляють пріоритети на обмін наших захисників та захисниць, теж. А про те, скільки часу це займе, навіть і говорити не варто. Робимо акцент на пам'яті, хоча б цифровій. Маю надію, що сюжет, статтю про військову / військового родина передивлятиметься та пишатиметься ним / нею. Знатиме, що вчинок рідного не байдужий суспільству. "Якщо те, що ти робиш, викликало емоцію хоча б в однієї людини, знай, що ти робиш це не дарма", - почула цю фразу давно, але розумію, що вона працює.
Уникайте вторгнення в особистий простір іншої людини. Запитання на кшталт "Чому ваша близька людина вирушила на війну?" чи "Які жахи він/вона пережив/пережила на фронті?" можуть бути неприйнятними. Натомість спробуйте запитати: "Які почуття охоплювали вас у той момент?" або "Пригадайте, коли востаннє спілкувалися з ним/нею".
Запам'ятайте, довіра — це безцінний ресурс. Якщо хтось поділився з вами своєю історією, навчіться берегти її та передавати далі.
У фіналі бесід із сім'ями та близькими військовополонених я завжди вживаю таку практику: "Він / вона вас чує, передайте все, що вважаєте за важливе". І це справді приносить надію. І це не ілюзорна надія. Я знаю, що в деяких колоніях і слідчих ізоляторах наші хлопці часом отримують інформацію про події. І, можливо, завдяки долі, вони отримають це повідомлення від своїх рідних.
Згадую момент, коли спілкувалася з чоловіком, який нещодавно повернувся з полону. Інтерв'ю проходило онлайн, він перебував у госпіталі. Я підійшла до нього з усмішкою, адже не хотіла, щоб людина, яка пережила жахи катувань, відчувала жаль або співчуття. Протягом нашої розмови я намагалася підбадьорити його, підкреслюючи, що в його характері є неймовірна сила та почуття гумору. Я вважаю, що важливо залишатися собою під час спілкування, а не виконувати роль журналіста, який прагне сенсаційних заголовків.
Людина, яка пережила російське полонення, є перш за все особистістю, а не просто сенсаційною новиною. Важливо усвідомлювати, що не всі готові ділитися своїм досвідом. Для деяких згадка про пережите може бути надто важкою, тоді як інші можуть вільно розповісти про це. Необхідно дати людині час. Спочатку, як я вже зазначав, потрібно поспілкуватися, зрозуміти настрій співрозмовника – якщо він не готовий говорити, важливо проявити терпіння і дати зрозуміти, що ви чекаєте на його дзвінок. Якщо ж ви отримали згоду на інтерв'ю, варто почати готувати запитання.
Військовослужбовці та цивільні особи, які повернулися з полону, пережили травматичний досвід, подібний до того, що відчувають всі живі істоти, які опинилися в умовах, де їхні права були порушені, а особисті межі - грубо перетнуті.
Чесно кажучи, питання не готую. Цікавлюся тим, що б сама хотіла почути. Але визначила певні табу: "А скільки росіян ви вбили?", "А чи бачили ви трупи?" - їх відкидаю одразу. Якби таке спитали у вас, чи прозвучала б адекватна відповідь? Подумки спробуйте опинитися на місці героя інтерв'ю. Якщо неприємно було б вам, то схоже відчує і людина. Будьте обережні з тим, що кажете.
Звучить доцільно запитати про спогади, наприклад: "Пригадайте момент, коли ви опинилися в полоні" або "Як російські військові ставляться до українських солдатів, яких катують?". Я прагну детально висвітлити звірства, вчинені окупантами, тому хочу дізнатися, які конкретно методи тортур вони застосовують до наших військових. Це допоможе зафіксувати воєнні злочини та порушення прав людини.
Розповім про ті, про які вже вдалося висвітлити в матеріалах.
Коли український військовополонений опиняється в колонії, його чекає жорстокий "прийом". Російські військові формують ряди, стоячи в шаховому порядку. Українці змушені проходити між ними, а ті завдають ударів: ногами, руками та всім, що під руку трапляється. У катуваннях беруть участь не лише охоронці колоній з електрошокерами, палками та ланцюгами, а й бездомні собаки. Голодних тварин випускають на волю, і далі можна лише здогадуватися, що чекає на військовополонених.
Про все це розповідаю для того, аби ще раз наголосити, що після російського полону українські військові мають травматичний досвід. Аби повернутися в цивільне життя, потрібно працювати з психологом не кілька годин, днів, а тижнями, місяцями й навіть роками. Але цим психологом, як і в розмові з родинами військовополонених, якоюсь мірою можете виступити й ви.
На запитання "Як?" у мене вже є відповідь - підтримати. Наприклад, я запитую у героя, що він чи вона найбільше бажали скуштувати під час полону або окупації. Зазвичай це викликає усмішку і відчуття, що жахіття залишилося позаду. Адже людина змогла задовольнити свої потреби.
На завершення хочу запитати про приємні моменти, пов’язані з поверненням на батьківщину. Знову звертаюся до емоцій: "Які відчуття виникли, коли ви усвідомили, що повернулися в Україну?", "Згадайте той особливий день, коли зустрілися з рідними". Також цікаво дізнатися про ваші плани на майбутнє та мрії. Зрозуміло, не всім легко відповісти на ці питання, але надія на краще та відновлення завжди залишається. Пам'ятайте про правило "двох П" - позитивний підсумок. Розпочинайте розмову з позитиву (перше "П") і завершуйте також на оптимістичній ноті (друге "П"). Не залишайте людину з неприємними переживаннями на душі. Ви можете ставити складні запитання, але важливо, щоб після спілкування у неї залишилися хороші враження.
Завершення!
Фінальним етапом є публікація матеріалу. Момент, коли ми випускаємо його у великий цифровий світ. Важливо усвідомлювати, що будь-яка інформація, яка прозвучить там, може вплинути на військовополоненого або його обмін. Людина, з якою ви спілкуєтесь, може бути емоційною, переживати й сказати зайву інформацію. Те, що може вповільнити обмін близької людини. Перед публікацією контенту уточнюю моменти в спікера, надсилаю текст. Роблю це заради безпеки, безпеки людини, яку не знаю, але про яку має дізнатися весь світ.
Пам'ятайте, що ми всі – живі істоти, які відчувають і реагують на навколишній світ. Швидкість і характер цих реакцій, будь вони позитивними чи негативними, залежать від нашого життєвого досвіду. Важливо навчитися проявляти терпіння, розуміння та підтримку. Це відкриє шлях до успіху не лише в професійній сфері, але й у особистому житті.
P.S. Щасливий фінал, про який я згадувала на початку свого тексту. В одній із розповідей, яку я поділилася, він справді стався. В День Незалежності України, 24 серпня 2024 року, Настя, та сама, що готує найсмачніше латте, надіслала мені повідомлення: "Згадуєш про сюжет?"
Далі можна було б і не продовжувати. Я усвідомила, що в обміні, який відбувся того ж дня, брав участь Максим. Досі переглядаю список НАШИХ військових — 115 героїв, які повернулися додому. Вчора одна дівчина надіслала мені відео їхньої зустрічі після двох років розлуки. Одна мрія здійснилася, але це лише початок. Якщо у вас є можливість розповісти про родича або близьку людину, яка перебуває в полоні, через медіа — не вагайтеся. Нагадуйте всім, що ваше "сердечко" чекає на волю. Ми, журналісти, готові допомогти в цьому.
Історія кохання Насті та Максима отримає своє продовження. У новій частині висвітлюється зустріч та страждання, які завдали окупанти. Важливо пам'ятати про межі і не забувати, що кожен з нас переживає свої емоції!
Попри позитивні зрушення в справах обміну українських військовополонених тисячі українців досі чекають обміну. Дар'я й нині продовжує стежити за долями героїв своїх сюжетів та розповідає нові й нові історії військовополонених у матеріалах "Суспільне Новини" на Першому каналі Суспільного Мовлення.
