Як виростити дітей справжніми патріотами: поради від батька з досвідом.
Роман походить з Дніпропетровської області. З раннього віку він прививає своїм синам - 9-річному Яромиру та 10-річному Назару - любов до батьківщини та патріотичні цінності.
Юнаки виконують мелодії на традиційних інструментах: один із них таким чином збирає пожертви для ЗСУ, а інший має намір освоїти народне ремесло як свою майбутню професію. Яким чином Роману це вдається? Ось кілька порад з його особистого досвіду.
Щоб діти закохалися в українську культуру, потрібно викликати в них інтерес. Для цього необхідно, щоб вони мали можливість спостерігати та слухати її прояви. Тому важливо оточувати їх відповідним культурним середовищем.
Наприклад, коли Роман ріс у селі, літніми вечорами він чув, як місцеві жителі співали народні пісні, коли збиралися на посиденьки понад річкою. Ці спогади він закарбував на все життя.
Коли його діти почали виявляти інтерес до народних інструментів, він усвідомив, як важливо заохочувати цю пристрасть і прагнення до нових знань.
З юних років хлопці були захоплені грою на бубні та незвичайному народному інструменті, відомому як бугай. Згодом вони помітили, що все більше сучасних виконавців інтегрують традиційні інструменти у свої твори, що стало для них джерелом натхнення.
У їхній родині існує особлива звичка: в день народження батька чи синів вони завжди вирушають у нову пригоду. "Дітям цікаво відкривати для себе нові враження", - ділиться Роман. Так, на фестивалі кобзарів Яромир вперше зустрів бандуру.
"Тоді я зрозумів, що хочу займатися грою на цій інструменті," - ділиться своїми думками юнак. "У художній школі була можливість навчатися бандурі. Хоча це лише півгодини на тиждень, мені це приносить велике задоволення." Крім того, Яромир також грає на сопілці, як і його брат.
Хлопці часто виступають не тільки на сцені, а й перед близькими та друзями. Тому вони завжди мають сопілки при собі. "Одного разу їм сказали: 'Сопілка — це ваша зброя'. І з того часу вона завжди з ними", — розповідає батько. Сини Романа активно займаються волонтерством. Вони беруть участь у благодійних концертах і збирають кошти на підтримку ЗСУ. Яромир мріє про те, щоб "всі люди ставали волонтерами і допомагали один одному".
У свій час для Романа особливим місцем стало село, в якому він провів своє дитинство:
Мій дідусь часто ділився спогадами про козаччину. Особливо цікавою була історія про місцевого діда з нашого села, котрий був козаком і зростив своїх синів у цьому ж дусі. Ці маленькі розповіді та легенди вплинули на мене і залишили глибокий слід у моїй пам'яті.
Коли Роман став батьком, хотів віддати синів у Пласт у рідному місті на Дніпропетровщині, але тоді не склалося. А потім почалося повномасштабне вторгнення. Родина евакуювалася до Трускавця на Львівщині. Пожили у школі, потім їм запропонували квартиру, і сім'я залишилася тут.
Тут існує місцевий Пласт, тому Роман довірив своїх юнаків.
У Пласті я побачив системність, патріотичність та вишколеність. Пластуни відрізняються від своїх однолітків. У них інший спосіб мислення. І це мені сподобалось.
Синові Назару, який є членом Пласту, це також до вподоби. П'ятикласник зазначає, що основною причиною є компанія, в якій він перебуває:
У мене є чудові співрозмовники, з якими можна обговорити різні ідеї. Я дуже рада, що маю друзів. Також мені приносить задоволення участь у тренуваннях. Особливо люблю ті пісні, які звучать на початку. Коли всі стають у коло, відчувається особлива атмосфера.
Замість цього, коли йдеться про свою школу та товаришів з Дніпропетровщини, він говорить неохоче: "Ну... там були речі, які мені не дуже подобалися".
Роман робить паузу. Опісля обережно каже, що його сини - ледь не єдині з класу, хто говорив українською:
Я намагався компенсувати цю ситуацію. Звертався до викладачів гуртків з проханням спілкуватися з дітьми українською мовою. Моя мета — щоб мої діти могли пізнавати світ, використовуючи свою рідну мову.
Та з деякими вчителями у хлопців був особливий зв'язок. Вони продовжують спілкування, а також відвідують їх, коли приїздять на Дніпропетровщину.
Аби діти могли приймати нове, їм потрібно мати для цього сили. Наприклад, хлопцям після початку вторгнення і переїзду до Трускавця було важко адаптуватися до нового місця, особливо 10-річному Назару. Він не лише переживав через втрату дому, а й мав сімейну травму, пов'язану з війною. Тому хлопцям спершу допомагали психологи благодійного фонду "Голоси дітей" на індивідуальних заняттях, а потім уже вони змогли ходити й на групові.
"Діти з нетерпінням прагнули цих уроків, щодня їх очі сяяли від очікування", - згадує Роман. Хлопці поступово відновлювалися, і Роману вдалося записати їх у гуртки та повернути до очного навчання.
Тепер після уроків у братів насичений розклад: заняття музикою, відвідування художньої школи та участь у Пласті.
Батько також уважно стежить за тим, який контент споживають його сини, щоб захистити їх від російських матеріалів та пропаганди. Він рекомендує їм дивитися відео, присвячені українській культурі, історії та іншим захоплюючим подіям, щоб заохотити до вивчення рідної країни.
Роману некомфортно спостерігати, як батьки спілкуються зі своїми дітьми російською мовою або показують їм подібний контент.
Інколи я не можу стриматися і запитую: "Чому?" В якій країні ви прагнете жити? Україну не можна побудувати, спілкуючись російською. Мова визначає наше світосприйняття. Це засіб самовираження. Якщо з раннього віку спілкуватися з дітьми російською, ви формуєте у них російську ідентичність. Тому без усвідомлення цього і змін у суспільстві ми не зможемо створити міцну державу. А тільки в такій державі можна знайти щасливе та спокійне життя.
У його дитячі роки була схожа ситуація – він також вирізнявся серед ровесників своєю україномовністю. "Іноді навіть деякі вчителі це висміювали, - згадує він. - Але я завжди розумів, що українська мова символізує велич та шляхетність. Саме тому виховую своїх синів так: демонструю їм, наскільки багатою є українська культура".
Плоди роботи батька уже видно. Яромир каже, що в майбутньому бажає стати ковалем. Познайомився з цим ремеслом під час одного з фестивалів, куди вони їздили родиною: "Там була ковальня. Тоді я сам викував копійку. Сподобалось. Тому подумав, може, ковалем стану".
Назар прагне стати архітектором, але його мета полягає не лише в проектуванні нових будівель. Він хоче "наповнювати життя" новими просторами, локаціями та навіть вулицями.
-- У Трускавці чи інших містах, де був, я помічав такі місця, де можна було б зробити дуже гарний ремонт. Хотів би зібрати таку бригаду людей, яка б добудовувала чи перебудовувала занехаяні місця. І щоб ці бригади були у кожному місті. Побачили щось таке -- і відразу почали робити. Колись ми з татом гуляли та побачили за парканом майданчик, який заріс травою. Я так поглянув -- там би покосити, зробити низенькі ворота, гарні доріжки і гойдалки.
Роман зазначає, що його найважливіші прагнення полягають у тому, щоб "виховати синів і забезпечити їм якісну освіту, яка дозволить їм реалізувати свій потенціал та присвятити життя справам, які їх захоплюють".
